Lost in translation

Перекладацька діяльність робить можливим обмін досвідом між народами різних мовних груп, а також здійснює функцію дифузію культури та піднімає рівень загального прогресу.

Так, буржуазна революція у Франції кінця 19ст. була озброєна масовими попередніми перекладами праць таких англійських мислителів як Т.Гоббс, Т.Мор, Дж.Локк та ін. Англія пережила свою буржуазну революцію століттям раніше і саме переклади її ідеологів змогли дати поштовх подібним процесам у континентальній Європі. Також потрібно сказати, що часто трактування та переклади несуть ідеологічне забарвлення. Варто тільки поглянути, як відрізнявся сюжет «Гамлета» протягом 18-20 ст. у критичній літературі. Або те, як в СРСР намагалися інтерпретувати практично всі твори класиків у дусі соціалістичної думки.

Цікаво, що в середні віки художня література (напр. лицарські романи) перекладалися у доволі вільній формі. Тобто, це був новий твір на схожий мотив. Ця традиція жила досить довго. Ще Дідро у своїх мемуарах згадує наступне: «Я прочитав книгу один, другий раз, відчув її дух, потім закрив книгу та почав перекладати». Це нагадує форму існування фольклору, коли у кожній місцевості певний сюжетний каркас насичується характерними тільки для цієї місцевості деталями. Це неточні переклади, які могли ставили за мету пояснення, згладжування та «покращення» літературного твору задля кращого його сприйняття сучасниками. Головне тут – передати ідею.

На відміну від неточного, є також переклад точний, який ставить собі за мету переказ оригіналу зі всіма особливостями його словесного оформлення. Передати мовні особливості, стилістику, загальну манеру письма оригінального твору дуже важливо, адже в ній зазвичай криється ключ до розуміння твору. Наприклад, «Похвала глупоті» Е.Роттердамського написана в ораторському, піднесеному стилі, характерному для гуманізму того часу, а Шекспір писав імпресивно, різко та стрімко. І це перекладач має передати у своєму перекладі, для того, щоб текст здійснив на нас вплив, подібний до оригіналу.

Якщо прослідкувати історію теорії перекладу, то можна цілком чітко виділити 2 позиції щодо того, чим має бути переклад. За висловом Гете, це два принципи, «один з яких вимагає, щоб іноземний автор був перенесений до нас, щоб ми сприймали його як свого. Інший, навпаки, пропонує нам відправитись до іноземця, освоїтись із його життям та особливостями». З цих двох, мабуть, правильніший другий, оскільки він дає нам більше культурологічної інформації, він занурює нас в інший інший світ. А саме цим і цінна художня література.

Можна сказати, що будь-який літературний переклад завжди тяжіє між двома крайнощами: дослівним та вільним стилем, між точністю та красою. Перший зазвичай нечитабельний,а другий – неточний.
По-іншому ця протилежність звучить як вірність оригіналу або вірність аудиторії. Однак все ж можна виділити певний принцип хорошого, адекватного перекладу. Це такий переклад, який би здійснював на читача такий ідейно-емоційний вплив, як того хотів автор, зберігаючи при цьому по можливості ті ресурси образності, колориту та ритму, які автор закладав у твір, однак останнє має розглядатись не як самоціль, а як спосіб досягнення загального враження на читача.

Окремо хотілось би сказати про складність перекладу поетичних творів, адже потрібно передати не тільки думку, а й темпоритм, мелодику вірша. Одночасно це зробити заважає обмеженість слів, які можна використати для рими, відмінність фонетики та побудови фраз у різних мовах і т.д. Тому вірші зазвичай перекладають самі ж поети, при чому зробити гарний переклад – це вищий пілотаж для перекладача. Практично завжди це вже новий поетичний твір. Як сказав Роберт Фрост, «Поезія – це те, що помирає у перекладі».

Матеріал підготував Олесандр Ткачинський