Хайтарма

З легкої руки режисерів псевдодокументальних фільмів сформувалося безліч хибних уявлень і суджень щодо документального кіно. Перенасиченість фактами, заанґажованість та однобокість, відсутність зв’язного сюжету — це ще не повний перелік того, за що скептики кидають камінням у бік документального кіно. До того ж, і українські прокатники нічим не можуть порадувати глядача. На відміну від художнього, документальне кіно у прокаті — це величезна рідкість і непересічна подія. Тому-то доводиться жадібно завантажувати торенти або ж не пропускати кінофестивалі та спеціальні кінопокази.

Один із таких показів відбувся в Києві, у Домі освіти та культури «Майстер Клас». Демонстрували там перший кримськотатарський фільм і перший фільм про депортацію у 1944 році «Хайтарма». Перед початком показу з короткими промовами виступили режисер і виконавець головної ролі Ахтем Сейтаблаєв та один із композиторів фільму Сергій Круценко. Глибоке враження справив їхній діалог:

—    В создании фильма участвовали татары, украинцы, русские, греки, болгары. Кстати, за всё это время я так и не спросил: кто Вы по национальности?

—     Я тоже.

Покази фільму відбулися 17 травня 2013 та 18 травня 2014 року, до річниці депортації кримських татар. Незважаючи на те, що у більшості рецензій цю стрічку називають художньою, Ахтем Сейтаблаєв називає “Хайтарму” документальним фільмом і наголошує, що понад 90% подій — історично правдиві.

Попри це, картина не позбавлена несподіваних поворотів, емоційно сильних сцен і, звісно ж, кохання. Це історія легендарного льотчика, двічі героя Радянського Союзу Амет-Хана Султана, та його родини, його рідної Алупки, усього його народу, клеймованого як колабораціоністи, зрадники Батьківщини.

У зйомках брали участь переважно непрофесійні актори — понад півтори тисячі корінних жителів Криму, багато з яких пережили події, висвітлені у фільмі. Від цього картина стала ще більш живою, болюче-справжньою. За словами Ахтема Сейтаблаєва, він ніколи ще не бачив, щоб масовка так глибоко відчула атмосферу фільму і змогла передати її глядачам.

Особливо запав у душу епізод з бабусею, котра була, мабуть, дитиною у травні 1944. Коли радянські солдати прийшли до її дому, вона сказала: «У меня пять внуков погибли на войне. Шестой внук сражается за нашу землю. Увидишь его — скажи ему, что он предатель».

Навіть коли закінчились титри і стих саундтрек, глядачі не рушили з місця. Мабуть, кожному на плечі впало щось таке, що не можна одразу підняти.

Фільм викликав гучний резонанс в Україні та за кордоном. Як це зазвичай буває в питаннях історії та політики, суспільство розділилося на два ворожі табори. Так, на відміну від показу у Києві, сімферопольська прем’єра 2013 року не обійшлася без гучного скандалу. Генеральне консульство Росії не пустило на показ фільму радянських льотчиків, учнів Амет-Хана Султана. Російський консул «не рекомендував» їм участь у прем’єрі фільму тому, що він, на думку консула, не відображає всієї правди про колабораціонізм кримських татар і делегація від Росії не може бути присутньою на «фільмі, що викривляє правду про Велику Вітчизняну війну». Консул заявив, що він вважає очевидним фактом «масову зраду кримських татар в роки Великої Вітчизняної війни», і його погляди відповідають офіційній позиції Росії. Більше про цей скандал можна почитати тут.

«Хайтарма» стала сенсацією російського кінофестивалю, хоч влада завадила участі фільму у конкурсі.

Виходить так, що фільм повторює долю своїх героїв, стаючи втіленням правди — репресованої, замовчуваної. Це кіно з характером, з антитоталітарною, антиксенофобською ідеєю, що прагне справедливості — якщо не в житті, то хоч в історії.

«Qaytarma». У перекладі кримськотатарської це означає «повернення». Продюсер обіцяв зняти продовження фільму, у якому, власне, і було б висвітлено повернення кримських татар додому. Та чи можливі такі зйомки зараз? Коли дочекається кримськотатарський народ своєї остаточної хайтарми?..

Ірина Коцюбинська